Сьогодні ми розмовляємо з отцем Іваном Гнатівим, адміністратором душпастирського округу Ґілберт Плейнс у західній частині Манітоби. Отець Іван народився у священичій родині в місті Дрогобич (Україна). Хоча він є священиком Самбірсько-Дрогобицької єпархії, цього року виповнюється вже чотири роки його служіння у Вінніпезькій Архиєпархії. Наша розмова торкнеться його життєвого шляху, покликання до священства, переїзду до Канади та багато іншого.
Розкажіть, будь ласка, звідки Ви родом і яким було Ваше дитинство. Як Ви відчули покликання до священства? Чи був особливий момент або людина, яка вплинула на це рішення?
Я народився в Україні, на Львівщині, у затишному місті Дрогобич 29 травня 1985 року. Мої батьки, Іван та Ольга, у той час працювали на заводі автомобільних кранів.
Коли мені виповнилося сім років, батько розпочав навчання у Львівській Духовній Семінарії Святого Духа. До моменту його свячень моїм основним духовним наставником була бабуся Юля. Майже щодня вона кликала мене до спільної молитви: чи то Хресна Дорога, чи щоденні молитви, чи Молебень.
Коли тато став священиком, багато що змінилося. Я був у церкві щонеділі: прислуговував у вівтарі, відвідував катехизацію, співав у дитячому хорі. Саме цей період сформував у мені відчуття, що храм – це мій дім. Мені було там комфортно, я почувався на своєму місці. Думаю, саме ці дитячі моменти заклали фундамент моєї відкритості до священичого покликання.
Чи був у Вашому житті особливий духовний момент, який Вас суттєво змінив? Поділіться, як Ви переживали миті, коли відчували особливу дію Бога у своєму житті.
Мені складно виокремити один конкретний момент, який би кардинально мене змінив. Мій духовний поступ – це радше еволюція, ніж революція.
Я добре пам’ятаю і досі переживаю миті, коли відчуваю, що Господь надзвичайно близько. Це хвилі радості, впевненості, внутрішнього спокою і натхнення. А часом буває навпаки: приходить відчуття, що Бог десь дуже далеко, наче Він покинув мене. Ці періоди сповнені туги, смутку і невизначеності. Але я гадаю, що Господь навмисно так віддаляється, щоби я знову почав шукати Його.
Також я часто помічаю, як Бог діє у звичайних, буденних ситуаціях. Можна називати це збігом чи удачею, але я переконаний: це Він безпосередньо втручається у події.
Ось приклад із життя. Коли ми з дружиною очікували народження нашої першої доньки (зараз їх у нас двоє – Анастасія і Катерина), ми постали перед вибором. Варто пояснити контекст: українська медична система на той час була не в найкращому стані. Якість лікування та ставлення персоналу часто залежали від хабаря. Щоб потрапити до кращого лікаря, треба було домовлятися заздалегідь.
Ми з дружиною вирішили цього не робити. Багато друзів і родичів дивувалися, вважали нас нерозумними, адже йшлося про здоров’я дитини. Протягом вагітності ми відчували тиск і сумніви. Часом думали: може, справді варто заплатити й мати спокій? Але ми не зламалися. Переживали, молилися, але стояли на своєму.
Коли настав час пологів, батьки привезли Ірину до лікарні. І тут сталося диво: саме того дня чергував найкращий акушер відділення. Збіг обставин? Мабуть. Та я так не вважаю. Коли ми згодом обговорювали це з батьком, він сказав просту фразу: «Будь вірний Йому (Богові), Він не зрадить».
Подібних подій у моєму житті було чимало. Коли здоровий глузд підказував підкоритися системі («бо так роблять усі»), я намагався залишатися вірним Богові. І Він завжди винагороджував мене найкращими «збігами». Деякі близькі люди досі не вірять, що нам це вдавалося без хабарів, вважаючи, що я просто приховую правду.
Розкажіть трохи про семінарію, де Ви навчалися. Де Вам доводилося служити раніше і що для Вас найцінніше у нинішній парафії? Які традиції зближують Вас із вірними?
Закінчивши школу у 2002 році, я вступив до Дрогобицької Духовної Семінарії. Відверто кажучи, навчання там було непростим випробуванням. Поки мої ровесники здобували фах у світських університетах і насолоджувалися студентською свободою, я жив досить обмеженим життям: проживання в семінарії, лише година вільного часу на прогулянку містом і одні вихідні на місяць, щоб поїхати додому.
Траплялися кризи, коли хотілося все покинути. Але мені пощастило: мій тато має талант підтримувати людей у скрутну хвилину. У найважчі моменти він завжди знаходив слова, які допомагали віднайти сили продовжувати.
Після семінарії я все ж переконав себе, що священство — не для мене. Я вступив до Дрогобицького педагогічного університету і здобув фах вчителя української мови та літератури. Хоча я швидко зрозумів, що вчителювання теж не моє, навчання я таки завершив.
Мене досі дивує: хоч як би я намагався ухилитися від покликання, Господь завжди повертав мене на правильний шлях. Я перебирав різні ідеї: стоматолог, кухар, актор… Я шукав себе, але ніде не відчував тривалого задоволення.
Важливу роль відіграла моя дружина Ірина. Вона спокійно сприйняла моє покликання, я не відчував жодного спротиву з її боку. Вона підтримувала мене тоді й підтримує досі. Я впевнений, що вона теж мала сумніви, але це ніколи не ставало на заваді. Я відчув нашу спорідненість, і це став не просто «мій» шлях до священства, а «наш».
Отримавши свячення з рук владики Ярослава (Приріза), я розпочав служіння у маленькій парафії, що об’єднувала три села: Мшанець, Плоске і Галівку. Це був час мого становлення як пастиря, тому до перших парафіян я завжди матиму особливі почуття.
Через три роки владика Ярослав доручив мені служіння капелана у реабілітаційному центрі «Назарет», паралельно я служив на парафії у передмісті Дрогобича. Я був вдячний за цей баланс. У «Назареті» я стикався з болем, відчаєм та залежностями (алкоголь, наркотики, ігроманія). Після виснажливої праці там, я душевно відпочивав і відновлювався, служачи Літургію для невеликої парафіяльної спільноти.
У 2021 році я розпочав служіння в Канаді, в душпастирському районі Ґілберт Плейнс. Цьому сприяло те, що моя сестра Юля вже мешкала в Онтаріо, а у Вінніпезі служив отець Ігор Швед, мій колега з центру «Назарет». Думка про Канаду прийшла природно, як логічний крок. У 2019 році, після зустрічі з митрополитом Лаврентієм, я отримав офіційне запрошення.
Мені імпонує канадський спокій та підхід до життя. Тут я вдруге почуваюся так, наче роблю перші кроки у священстві: інша ментальність, інший ритм парафіяльного життя.
Особливо мені подобається місцева традиція спільного обіду (potluck) на празник. В Україні після Літургії люди зазвичай розходяться по домівках до своїх гостей. Тут же всі залишаються, щоб розділити трапезу разом зі священиком. Такі миті дозволяють вірним справді почуватися однією великою дружньою родиною.
Яка Ваша улюблена молитва або біблійний уривок? Чи є у Вас щоденна звичка для підтримання духовного балансу?
Мені непросто виділити одну молитву, бо різні моменти життя потребують різних слів. У хвилини неспокою чи тривоги я молюся до Святого Духа («Царю Небесний»). У час кризи чи смутку — 50-й Псалом та Ісусову молитву. Коли прошу щось у Бога, промовляю «Отче наш» та «Богородице Діво».
Проте є один уривок зі Святого Письма, який я точно назву улюбленим. Це лист св. Апостола Павла до Євреїв (11:32-40). Він допомагає віднайти натхнення, особливо коли я стикаюся з несправедливістю чи неприйняттям. Ось ключова думка з нього про старозавітних праведників:
Що більше маю говорити? Не стане мені часу, щоб розповідати про Гедеона, про Варака, про Самсона, про Єфтая, про Давида й Самуїла та пророків. Вони вірою підкорили царства, чинили справедливість, осягнули обітниці, загородили пащі левам, згасили силу вогню, уникнули вістря меча, скріпилися від слабости, стали сильні на війні, полки чужинців прогнали. Жінки дістали своїх померлих, які воскресли. Інші загинули в муках, не прийнявши визволення, щоб осягнути ліпше воскресіння. Інші зазнали наруг та бичування, а ще й кайданів та в’язниці. Їх каменовано, перепилювано, їх брано на допити, вони вмирали, забиті мечем; тинялися в овечих та козячих шкурах, збідовані, пригнічені, покривджені, – вони, яких світ не був гідний, – блукали по пустинях і горах, по печерах і земних вертепах. І всі вони, засвідчені вірою, не осягнули обітниці, бо Бог передбачив нам щось краще, щоб вони не без нас осягнули досконалість.
Щодо звичок, то мені допомагає розважання. Щодня, коли я опиняюся наодинці, я відкладаю всі справи і просто думаю: про сенс життя, про Бога, про світ, про себе. Іноді мені здається, що саме в ці моменти тихого розважання я зростаю найбільше.
Яку пораду Ви дали б молодій людині, яка шукає свій шлях? Що, на Вашу думку, є важливим для сучасної християнської сім’ї?
Молодій людині я б сказав: не бійся шукати й експериментувати (спробувати). Саме в пошуку ти зрозумієш своє покликання. Будь відкритим, а Святий Дух прийде, щоб утішити, наставити на Істину і наповнити твої пошуки сенсом, який врешті приведе до спасіння душі.
А для сучасної сім’ї найважливішим я вважаю інтимність. Шалений інформаційний потік, соцмережі та тренди привчають нас виставляти життя напоказ. Я ж переконаний, що в кожній сім’ї має бути сакральний простір, доступ до якого мають лише найрідніші люди і сам Господь Бог.
Пресслужба Вінніпезької архиєпархії УГКЦ
Питання підготувала Василина Кобетяк
